ВІРИТИ НЕ МОЖНА ЗДАВАТИСЯ…

Новини 23 квітня, 2021

Cьогодні, 23 квітня – Всеукраїнський день психолога. В Україні досі чимало хворих на рак і їх рідні не наважуються скористатися допомогою онкопсихолога. Хоча саме вони підтримують пацієнта і його сім’ю на всіх етапах захворювання,  саме вони добре розуміють, як почувається людина,  яка почула про свій діагноз, допомагають медперсоналу підібрати правильні слова, а онкохворому знайти сили, щоб рухатись далі.

У професійне свято поспілкувалися із психологом ПРЦО Наталею Шатайло про «більше ніж роботу», чому обрала психологію та наскільки психологи потрібні не лише пацієнтам, а й їх рідним.

Чому саме психологія?

Напевно, це промисел Божий. Я ніколи не думала про цей фах і навпаки, жартувала над психологами, чого їм не вистачає і чому багато з них  отримує другу вищу освіту за цією спеціальністю. Я навіть не пам`ятаю день, коли вирішила подати документи на вступ.

Потім я два роки плакала, адже додому потрібно було діставатися пізно ввечері пішки, бо навчалась після роботи щодня і всі вихідні. Після закінчення мала йти на державну службу, але дуже вдячна долі, що туди не потрапила. І пішла працювати в Подільський регіональний центр онкології (тоді ще ВОКОД). Це був 2006 рік і я  була одна із перших онкопсихологів в державних онкодиспансерах  України.

Першим завжди важко…?

Тоді це взагалі нікому не було потрібно, окрім мене та пацієнтів, яким поставили онкологічний діагноз. Пропрацювавши кілька місяців, я зрозуміла, що це ще непід`ємна брила і я її не витягну. Тому пішла в приватний бізнес, декілька років пропрацювала заступником директора однієї  вінницької медичної фірми.

Чому ж повернулися до онкодиспансеру?

Мабуть, так було треба долі. Після народження сина кожного ранку  прокидалася з думкою, що мені потрібно повернутися до роботи в онкологічну галузь. Нібито мене хтось тут чекає. Кажуть, що двічі в одну річку не увійти… На собі перевірила й можу сказати, що в житті все можливо! І ось уже п’ять років, як я  вдруге працюю в онкоцентрі.

Відчули різницю між тим, що було десять років тому?

Змінилося все: керівництво, підхід, лікування і психологічна  реабілітація пацієнта відбуваються за міжнародними стандартами. І найголовніше для мене – це те, що тепер, через стільки років пацієнт бачить, що лікарі та ми, психологи – сприймаємо його проблему, як власну. Що усі працюють у команді для найголовнішого – покращення здоров’я та якості його життя!

Що мало найбільший вплив на Ваше професійне становлення?

Психологія – це наука, мистецтво та філософія одночасно. Це можливість всупереч часто травматичному досвіду та вкрай важким життєвим  ситуаціям пройти впевнено та гідно свій життєвий шлях! Звичайно, це мій досвід та власний життєвий шлях, який мені довелось пройти. Також, звісно, постійне навчання!

Розкажіть про свою роботу.

Хворіти завжди страшно, хворіти ж на рак – вдвічі страшніше. Коли в життя людини приходить хвороба, вона часто залишається з нею один на один…Людину хвилюють тисячі запитань. Та найголовніше  – це канцерофобія у суспільстві. Стигма з Радянського Союзу, що рак – це однозначно біль і смерть! Звичайно, краще, коли людина потрапляє до психолога на етапі постановки діагнозу. Тільки в кіно герої запам’ятовують складні цифри разом відстрілюючись від пуль. А в житті тремтячи від страху перед майбутнім лікуванням, зрозуміти  усі невідомі до цього слова, котрі назвав лікар, запам’ятати їх та ще й одразу задавати питання – надзвичайно складно.  Консультації психологів в ПРЦО будуються на взаємоспівпраці з лікуючим лікарем пацієнта. Пацієнт налаштовується на боротьбу з хворобою, краще виконує призначення лікаря.

Консультації проходять у відділеннях нашого центру. Наразі у онкоцентрі  є два психологи. В диспансерно-поліклінічному та радіологічному відділеннях.  Ми знаємо наскільки необхідна психологічна допомога людині від постановки діагнозу до реабілітації.

Наскільки таку допомогу потребують рідні та близькі пацієнта?

Люди, які почули онкологічний діагноз, рано чи пізно зустрічаються з тим, що близькі, у своєму бажанні підтримати та допомогти, говорять щось таке, від чого іноді стає лише гірше. У цьому вони не винні, просто не вміють і не знають як допомогти. Той, хто бажає підтримати, говорить слова, які ранять, тому що не розуміє, як інша людина їх сприйме. Близька людина переконана, що її добрі наміри можна впевнено розрізнити у тому, що вона сказала. Проте це не завжди так. З іншого боку, багато хто з людей, які живуть з цією хворобою, страждає ще і від депресії різного ступеня вираженості. Депресія створює особливий фільтр сприйняття, через що багато з того, що можна сприйняти неоднозначно, буде сприйнято найгіршим чином.

Мене часто запитують: «Як сказати мамі, що у неї рак?», «Що буде з моєю дитиною?».І неважливо, що ця «дитина»  – уже дорослий чоловік, а питання схвильовано задає бабуся.

Впоратися з цими та багатьма іншими питаннями, знайти ресурси для боротьби допомагає проблемовирішувальна терапія з членами родини. Допомога онкопсихолога допоможе виявити сильні сторони родинної системи, спиратися на них та знайти вихід із найскладніших ситуацій.

Рак – це хронічне захворювання, з тривалим лікуванням, яке змінює життя родинної системи з моменту встановлення діагнозу. Це не лише особиста історія, а й історія усієї родини.

Найближчим часом плануємо  проводити групи підтримки для рідних, у тих хто в родині має близьку людину, яка лікується в нашому центрі.